Александр Штернберг

 Цього року професору УжНУ доктору історичних наук, старшому науковому співрробітнику Центру гунгарології, члену Товариства з вивчення спадщини Шандора Петефі при Академії наук Угорщини, засновнику професійної угорської історіографії на Закарпатті Якову Ісаковичу Штернбергу виповнилося б 90 років. Його і досі пам’ятають як працелюбну людину, яка до останнього віддавалася роботі.

У 1991 році за участі Я. Штернберга в Ужгороді, у дитячій школі мистецтв відкрили Музей Шандора Петефі. За активність у створені нового музею проф. Я. І .Штернбергу вручили грамоту.

За багаторічну плідну наукову роботу з нагоди 65-річчя був удостоєний ордена Червоної Зірки Угорської Народної Республіки, в серпні 1991 р. та Пам’ятної медалі імені Яноша Лотца. Проректор УжНУ Федір Шандор в одному із підручників згадує проф. Штернберга як одного з кращих науковців Закарпаття.

Кілька років тому в Ужгороді відкрили вулицю імені Я. Штернберга.

Сини професора Андрій та Ілля Штернберг кажуть, що він дуже багато часу проводив з ними, особливо в їхні шкільні роки, ходив із синами в походи в гори. «Взимку каталися на лижах разом з татом, з гори Плішка. Їздили з ним на Синевир. Все це було приблизно в 1960-67 роки», – кажуть Андрій тв. Ілля.

Влітку також кілька разів Яків Штернберг з синами їздили до Одеси, ночували в наметовому містечку біля пляжу в Лузанівці, їздили в студентський табір "Чорноморка" біля Одеси .

Професор навчив обох синів грати в настільний теніс. Він купив невеликий складаний тенісний стіл, і поставив його вдома в кабінеті.

Внук Якова Штернберга Юрій Парсамов згадує: «Он был свой среди чужих и свой среди своих. Он был и венгром, и русским, и евреем. Людей, объединивших в себе столько культур и проживших такую непростую и насыщенную жизнь, вообще единицы. Он очень много оставил после себя: потомков, учеников, книг, идей. Мы с ним пересеклись совсем ненадолго - буквально на 5 лет, и по понятным причинам мои воспоминания самые смутные: помню только, как он меня научил шахматам и как я просил взять меня с собой в его очередную поездку в Будапешт. То ли в шутку, то ли серьезно он пообещал: в следующий раз. Но именно в ту поездку он умер. Участие в моей жизни он принял уже после смерти: он говорил, что хотел бы поговорить со мной по-венгерски. И именно в качестве его последней воли меня отдали в ужгородскую 10-ю (венгерскую) школу, где я проучился 5 лет. И мог бы поговорить с ним на его родном языке. Но, увы, он ушел раньше, чем мог бы», – розповідає внук професора.

Вероніка Штернберг, донька науковця каже: «Я его помню всегда в работе, всегда или за письменным столом, или в подготовке материалов для статей и книг, или обсуждающим будущую работу. Он всегда был невероятно целеустремленным и упорным в достижении задуманного».

«Студенты и аспиранты приходили каждый день, он им очень много помогал», – згадує донька.

Внук професора Олександр Штернберг вже не втиг побачити дідуся: «Я, на превеликий жаль, не встиг побачитися з дідусем: він помер в 1992 році, а я народився у 1993. Але мені дуже багато розповідали, яким він був працьовитим, і як багато зробив для відносин Закарпаття та Угорщини», – каже Олександр.